Прагнення до свободи

Прагнення до свободи цілком природне, божественне. Таким же природним і божественним виступає й прагнення до національної свободи. Потреба свободи усвідомлюється тим більше, чим більше пізнає себе народ, чим більша його самосвідомість. Народ, який не пізнав, не усвідомив себе, не зрозумів свою божественну суть, залишається нещасним і нежиттєздатним, навіть коли здобуде зовнішню свободу. Такий народ не бачить своїх історичних перспектив і завдань, розгублений, шукає сам не знає чого й мріє знову повернутися в розпорядження іншого народу, що теж, як виявляється згодом, нічого доброго йому не несе.
Той, хто посягає на самобутність народу, або хоча б просто її ігнорує, той позбавляє його права на дане, заплановане Богом.  Нація повинна бути вільна й організована так, щоб було забезпечено максимум свободи для самопрояву індивідів, що повинно сполучатися з виховним процесом, спрямованим на пошуки, розвиток і корисну реалізацію здібностей кожного.
      Міжнаціональні відносини повинні передбачати розкриття внутрішнього потенціалу народів і спрямування його вільної реалізації на користь людству. При цьому цінується самобутність, у тому числі й духовна, релігійна, кожного народу, що обумовлює толерантність і взаємоповагу в відносинах між людьми всередині однієї нації і між націями. Україна повинна шукати власний, самобутній шлях розвитку, але такий, щоб вів українське суспільство до гармонії з іншими народами, до співпраці з ними.

      Позбавлення народу його самобутності, поневолення та інші способи стримування самореалізації його внутрішнього потенціалу, як і будь-які інші форми насильства над людиною й нацією, зокрема нав'язування Україні якогось іншого шляху розвитку, який не випливав би з її самобутності, повинні засуджуватися як крок проти Бога або природи, що несе шкоду людству.